Це моє місто, я тут як вдома...

"Це моє місто, я тут як вдома, це мій Житомир, це твій Житомир...", - так розпочинається відома кожному житомирянину пісня про наше місто.Очевидно, писала її людина, яка по-справжньому любить Житомир.

Ось настав переломний період у моєму житті, я вступила до Житомирського державного університету. Друзі та знайомі запитують, чому я тут залишилась, чому б мені було не поїхати закордон на навчання чи бодай до столиці. Ви знаєте, я знаходжу відповідь на це запитання: "Це моє місто, я тут як вдома..."

Ще кілька років тому я конкретно не знала чого хочу від життя, і мені хотілось вирватись із дому. А чому б і ні? Романтика! Свобода! Незалежність! Але з часом, почала розуміти, що це все ніщо порівняно з тим, що я маю на своїй маленькій Батьківщині. Я обожнюю своє місто. Воно - компактне, затишне, привітне, люб'язне. Я закохана в Житомир. Я закохана у Михайлівську. Яка ж це чарівна вуличка! Йдучи по ній, тебе дурманить запах кави і випічки, тебе збивають з ніг дітвора, яка поспішає в музичну школу чи у сусідню будівлю - школу танцю "Сонечко", йдучи по ній ти обов'язково зустрінеш старих знайомих, які щиро посміхнуться тобі і скажуть: "Доброго дня!", і від цих слів день і справді стає добрим.

Наша молодь скаржиться на те, що в Житомирі немає як і де проводити дозвілля. Але я не розумію, як може набриднути міський парк культури і відпочинку ім.Гагаріна?! Це таке місце, де зустрічаються серця захоканих, а пам'ятник Пушкіну став символом першого побачення. Там вирує атмосфера кохання і безкінечних відвертих розмов. Так, звісно, таких популярних місць - мало, їх на пальцях перерахувати можна.  Але в жодному великому не буде такого душевного спокою як тут. "Не треба нам їхньої Америки, Париж з Пекіном нам не треба, бо є в нас Тетерева береги, моє Полісся - синє небо".

Я можу говорити вічно про те, як я люблю своє місто: як виступають у мене мурашки по шкірі, коли "льон цвіте"опівдні; як тішиться око, коли дітвора годує білочок у гідропарку; як захоплює хлопець з трояндою, котрий схвильовано чекає дівчину "біля Пушкіна"....  Проте зрозуміють мене лише одиниці, лише ті, хто так само божеволіє від запаху кави йдучи по Михайлівській.

"Украдене щастя". Рев'ю вистави і життєвих помилок.

На прем'єру вистави "Украдене щастя" я, на привеликий жаль, не потрапила, але мріяла подивитись цю картину ще задовго до її виходу на сцену. І ось, моя маленька мрія здійснилась.

Драма «Украдене щастя» — один з найкращих творів Івана Франка. Займає вона почесне місце в українській класичній драматургії. І. Франко, людина дуже чесна й прямолінійна, ставить у драмі питання: хто винен у трагедії Миколи, Анни і Михайла, у тому, що у них украдено щастя?

Украдено щастя у всіх героїв драми. А ця трагедія — як яскравий звинувачувальний акт, як палкий протест проти задушливої атмосфери капіталістичного суспільства, соціальної несправедливості, застарілих традицій, що стояли на шляху до щастя трудівника.

Гра акторів -  правдива, їм хочеться вірити. Ти переживаєш з ними, плачеш, отримуєш мурашки по шкірі. Неймовіршні танцювальні постановки та декорації. Але все це ніщо, коли розумієш, що сюжет картини, яку бачиш перед собою, торнувся і тебе.

Боляче, коли люди кохають один одного і не можуть бути разом. Ти сходиш з розуму, втрачаєш контроль над емоціями, коли твоє щастя - вкрадене. Так, через необачність, так, через те, що ми цінуємо і бережемо те, що для нас безцінне лиш тоді, коли втрачаємо.

Я не хочу, друзі, щоб бодай хтось із вас зрозумів це. Нехай таке нещастя ніколи не торкнеться вас і ваших ворогів.

Бережіть кохання, кохання - це і є щастя.

Про те, чим я живу сьогодні

Пройшло близько півроку з тих пір, як я була вимушена припинити писати, щоб зосередитись на вступові до "вишу". Повернутись до улюбленої справи допоміг мені кращий друг Ігор. Він завжди поряд, я відчуваю його підтримку і те, як він хвилюється за мене. Йому не байдуже чим я займаюсь і як я це роблю. Мабуть, у кожного з нас є така людина, яка відкриває тобі очі і змушує впевнено йти далі, чи не так? 

Сьогодні я зрозуміла, що мені не вистачає письма, хочеться поділитись словом, і щоб це слово було почуте багатьма. "Але з чого почати?"- подумала я. Мабуть, варто розповісти, чим я жила весь цей час і що ногового я для себе відкрила. Багато чого змінилось за час моєї відсутності у блогінгу. 

Закінчила Житомирський обласний педагогічний ліцей із золотою медаллю, отримала можливість навчатись безкоштовно в Житомирському державному університеті ім. І.Франка. Гризу граніт науки одразу на двох спецільностях, обрала те, що дійсно до душі: вивчення іноземних мов та журналістики.

Але є дещо, чого не розповісти вам я не можу. Я відкрила для себе дивовижний світ фотографії. Від тепер, не уявляю своє життя без призми об'єктиву.

У фотографа незвичайна професія: він знаходить щось перш, ніж люди встигнуть це втратити. (Франк Карсон)

Хочу розповісти вам про свій ще незавершений шлях, до якого я йшла зовсім трішки, і все життя йтиму.

Почала захоплюватись фотографією, мабуть, тоді, коли вперше з’явилась потреба зупинити мить та зберегти її в пам’яті на довгі-довгі роки. Фотографія – це ніщо інше, як матеріалізація пам’яті.

Так ось, з 12 років я мандрувала країнами Європи разом із дитячим зразковим хором "Глорія". З першої поїздки закордон я привезла понад тисячу фотографій. Дуже мало було, власне, фото зі мною. В основному це були пейзажі, красиві будівлі, архітектурні пам’ятки. Ще тоді я фотографувала на "мильничку" і аж ніяк не думала про круту камеру. Я лиш хотіла привезти цю, побачену мною, красу своїм близьким.

На новий рівень я перейшла, мабуть, тоді, коли батьки подарували мені полудзеркальний Fujifilm.  На той час для мене то був здоровенний апарат, з крутим зумом, та, здавалося б, найважливішим параметром, 16мп.  Я була неймовірно щаслива від такого подарунку. Дивно, але ще тоді, у 16 років я і не думала, що стану займатись фотомистецтвом на більш високому рівні. Я просто отримувала задоволення від якісних (порівняно з мильничкою) фотографій, надрукувавши які буде не соромно показати друзям.

До речі, про друзів. Дедалі частіше мене просили вони брати камеру з собою на прогулянку. Через певний час, це вже називалось не прогулянка, а фотосесія. Я сміялась з них, а вони сміялись з мене. А і правда, прогулянки перетворювались на фотосесії, де я була фотографом, а мої подруги, відповідно, чарівними моделями. І тоді вже обробка фотографій не обмежувалась корекцією контрасту та яскравості. Я почала освоювати такі програми як Adobe Photoshop та Lightroom. 

Щоправда, тоді я ще не думала про завалення лінію горизонту, правильність поз чи, нехай, про певний стиль і манеру обробки фотографій. Все керувалась на ентузіазмі та бажанні зловити мить.

Але одного дня, на черговій фотопрогулянці з подругами все змінилось. Дівчата завели розмову про те, що мені вже варто перетворити хобі на комерцію, мов би: «Скільки можна тренуватись на  нас, годі, приймай замовлення на фотосесії, ми будемо тебе піарити». Я скептично ставилась до цієї ідеї, тому що у мене не було крутої дзеркалки і досвіду роботи.  Проте, подруги виявились дуже наполегливими, і я вирішила спробувати. Створила групу, виклала свої роботи і чекала на оцінки. Чекати довго не довелось. Кар’єра моя розпочалась у червні 2014 року.

Першу свою офіційну фотосесію я відпрацювала от і до. Знімали близько 3-х годин у Глибочиці. На двох велосипедах (а нас було троє) об’їздили усі найпривабливіші місця селища, по страшеній спеці. В цілому, було дуже важко заробити свої перші копійки.

Батьки спочатку не одобрили моє нове заняття. Вони не хотіли такого важкого заробітку своїй дочці, ціною спеченої шкіри і безсонних ночей за комп’ютером, обробляючи фотографії. І я вже хотіла опустити руки. Вважала, що без благословіння батьків у мене нічого не вийде.  В моєму житті була одна людина, яка не дала мені здатись, надихнула, підштовхнула і змусила вдосконалюватись і працювати над собою.

Враховуючи помилки попередніх фотосесій, з кожною наступною мені було все легше і легше працювати, і я отримувала колосальне задоволення від того, що творю.

Окрім платних фотосесій, я влаштовувала (і влаштовую до тепер) розіграші фотосесій на умовах TFP (Time For Print – час за фотографії). Тобто, це фотосесія, головною умовою якої є безкоштовна робота обох сторін. Це допомагає мені втілювати в життя ідеї, про які важко домовитись із замовником платної фото сесії.

Наяскравішою фотосесію на умовах TFP була проведена в Карпатах. Дві місцеві дівчинки з неабиякою вродою у колоритних українських національних костюмах і ще величезний бонус – гори – велич матінки природи.  Заради втілення ідеї на фото, ми цілу годину підіймались на вершину гори. Але воно було того варте. Погода була настільки мінливою, що ми не встигали ловити її – то сонечко світить, то хмари, то туман, і на завершення захід сонця. Що може бути прекрасніше?

Часто-густо, заради зйомки виїжджаю за місто. Батьки сприяють цьому, підвозять, забирають, одним словом – допомагають як можуть. Вони зрозуміли, що мені це подобається, я роблю це з легкістю та отримую насолоду. Я вдячна їм за цю підтримку.

Відколи хобі перейшло в підзаробіток, я почала думати про нову камеру, вищого класу. Тут батьки відступили крок назад, і вирішили не допомагати мені у цьому, казали: «Заробиш – купиш». Відкладала я стипендію і не витрачала зароблені гроші, і, врешті-решт, придбала омріяний Nikon, який дав мені більше можливостей, розвиток та впевненість у собі.

Мені надзвичайно приємно, що люди впізнають мене і мої роботи, запрошують знімати різні заходи. Проте і досі не віриться, що ще вчора це було моє хобі, а нині –це, можливо, мій кусок хліба. Я фотографую – бо ще не вмію цього робити, коли навчусь – перестану.

Що я на останок хочу вам сказати, друзі, якщо у вас є натхнення – творіть. Робіть свою справу із задоволенням і ніколи не рахуйте гроші, які вона вам принесе, бо матимете одні лиш збитки.  Не зупиняйтесь на півшляху, йдіть до кінця. Хто не здається – той отримує нагороду.