Інтерв'ю з Ламою

18 жовтня Коростень прийняв музичну естафету Всеукраїнського туру «Патріоти єднають країну». Місцеві жителі кажуть, що концерт був грандіозним і такого видовища в місті не було вже років 5. Анастасія Ткачук приїхала з Житомира, щоб попасти на концерт Лами: «Я вдячна організаторам туру, УКРОПу, за можливість побачити вживу свою улюблену співачку. Просто не віриться, що я стояла поряд з нею і співала зі всіма її пісні. Атмосфера – нереальна!»
На щастя, прес-службі «УКРАЇНСЬКОГО ОБ’ЄДНАННЯ ПАТРІОТІВ – УКРОП» вдалось поспілкуватись з Ламою.
- За що вам найбільше болить за Україну?
- Мені важко збагнути той факт, що наша країна, маючи такі природні та інтелектуальні можливості, фактично залишається однією із найбідніших країн Європи.
- Якою ви бачите нашу країну?
- Я хочу, щоб моя країна була єдиною, вільною, заможною і процвітаючою.
- Ви - талановита, відома, успішна, а працюєте в Україні. Чому? Адже більшість зірок української естради виїхало закордон. 
- Тим, хто виїхали, треба побажати "попутного вєтра" і золотих грамофонів

- Чому співаєте виключно українською мовою?
- Я українка, спілкуюся і пишу рідною мовою і в житті, і в побуті. Надзвичайно щаслива, що так є насправді.
- Чи дійсно такі тури зможуть об'єднати патріотів та всю країну?
- Насправді, річ не в турах, а в сумлінні людей. От на це, я вважаю, подібні акції можуть вплинути надзвичайно позитивно.

Спілкувалась 

Ірина Гринюк - голова прес-служби Житомирської обласної регіональної парторганізації 

політичної партії «УКРАЇНСЬКЕ ОБ’ЄДНАННЯ ПАТРІОТІВ – УКРОП»

Лідер гурту "Антитіла" Тарас Тополя: Той, хто робить для держави - патріот

21 жовтня «УКРАЇНСЬКЕ ОБ’ЄДНАННЯ ПАТРІОТІВ – УКРОП» представило свою команду. Житомирських патріотів приїхав підтримати відомий не лише в Україні, а й за її межами гурт «Антитіла». 

Прес-службі УКРОПу вдалось поспілкуватись із солістом гурту, Тарасом Тополею.

- З яким настроєм ви приїхали в Житомир і що презентуватимете?

- Погода в Києві, звідки ми і приїхали, була не втішною, йшов цілий день дощ. Житомир нас зустрів тепло, люди тут привітні та гостинні. Ми одразу відчули, що сьогодні буде весело та нас підтримати прийде багато людей, відповідно і настрій залишається я гарним. Гратимемо велику програму, співатимемо різні пісні розважального і соціального змісту, спілкуватимемось з людьми. Очікуємо гарних емоцій.

- Що для вас є «патріотизм»?

- Патріотизм, в контексті подій останніх двох років, - це не лише готовність до конкретних дій, а й самі дії. Кожен, виходячи зі своїх знань, умінь, навичок та бажань, може бути патріотом. На сьогоднішній день, бути патріотом не означає, що потрібно говорити виключно рідною мовою чи носити українську атрибутику, зокрема, вишиванки. Будь-яка людина, котра робить щось самовіддано для держави та народу, вже є патріотом.

- Ви активно займаєтесь волонтерською діяльністю. Як вдається поєднувати її з творчістю?

- Минулого року наприкінці весни, влітку та восени, коли йшли активні бойові дії на сході країни і наші друзі-бійці особливо потребували підтримки, часу на творчість, на жаль, не було. Завдяки своїй популярності ми змогли активно збирати кошти і ефективно їх використати на потреби захисників у зоні АТО. Кожного разу, коли приїжджаю зі Сходу, мене переповнює захоплення силою і мужністю наших бійців і водночас обурення, що все там тримається лише на людях, що ані державна машина, ані чиновники, ані олігархи не здатні нормально захистити і територію, і свій народ. Мені здається, що цей “Карфаген” треба знищити дотла, а потім, щоб він піднявся, як Фенікс, відновлений, з попелища. Я не сприймаю це, як щось фатальне, бо вірю – рано чи пізно свіжа хвиля нових українців змете увесь цей непотріб.

Ніхто не застрахований від самотності.

Ми живемо у світі, доволі несправедливому, жорстокому. У світі, де порушуються правила людяності, буття. У світі, де кожен сам за себе. Людина виживає за рахунок іншої людини. Грубо-кажучи, ми користуємось один одним. Таке життя, потрібно звикати, що раптом друг може стати ворогом, зрадивши; що рідна земля може стати чужиною.
Звісно,  у сучасному світі людина не виживе самотужки. Без підтримки близьких - ти нічого не вартий. бути одним, як в полі вовк - не вихід. Але в той же час розраховувати на чиєсь міцне плече ніколи не слід.
Загартовуючись, збиваючи п'яти на тернистій дорозі ти стаєш сильнішим, мужнішим, готовим до випробовувань, наданих життям.
Тож потрібно вчитись допомагати собі самому. Ніхто не застрахований від самотності. Ніхто.

Сценарист фільму жахів зізнався, що боїться їхати в АТО :)

Відомий українськи актор, представник славної династії Дмитро Ступка зіграв головну роль у короткометражному фільмі житомирського режисера Дмитра Голумбевського "Манекен". За день до прем'єри в інституті філології та журналістики Житомирського державного університету відбулася творча зустріч студентів із Голумбевським, Ступкою та Грабарем.

За словами Дмитра Голумбевського фільм знімався три ночі. Основна маса зйомок відбувалась в ТЦ "Глобал UA". Шкодились вітрини, ллялась штучна кров, крики Ступки лякали охоронців і весь торговий центр занурився у моторошну атмосферу. На зустрічі актор зізнався, що й сам час від часу лякався, бо під час зйомок для того щоб щиро передати емоції, використовувалась фонова містична музика. Темінь, мертва порожнеча, могильний холод, музика, що продирає до кісток - спражня атмосфера фільму жахів!
Голумбевський сказав парадоксальну річ, що насправді це не тільки фільм жахів, а й історія про стосунки однієї пари.

На прес-конференції ставилися питання,  пов'язані  зі зйомками, з життєвим і творчим шляхом актора та режисера, з особистим життям кожного з них; питали про апаратуру, якою було відзнято короткометражку та багато іншого. Не обійшлось і без провокативних питань. Один з присутніх поцікавився у хлопців чому вони, маючи призивний вік, досі не в АТО. Кожен з них мав свою відповідь: Голумбевському повістка ще не приходила, Ступка пожартував, що  із легкістю зможе розважати військових на фронті своєю харизмою, а  Грабар заявив, що всі мають займатись своєю справою і відверто зізнався, що боїться призову до армії. 

На зустрічі крім студентів ЖДУ, було багато охочих дізнатися більше про улюбленого актора та побачити його вживу.

Благодійний аукціон. Усі деталі!

Замість шоколаду – картини, замість запашної кави – прикраси. Політики, громадські діячі та житомиряни напередодні жіночого свята відвідали "Львівську майстерню шоколаду" не лише для того, щоб поласувати смачненьким. "Фонд громади Житомира" влаштував "тихий" благодійний аукціон. Було зібрано близько 15 тисяч гривень. Ці кошти підуть на ремонт війського шпиталю у Житомирі. Лотами були ексклюзивні речі, прикраси та аксесуари українських дизайнерів, портрети відомих жінок, косметологічні послуги від житомирських салонів краси, сертифікати на фотосесії різноманітних жанрів та багато іншого.

На «тихому» аукціоні активно робили свої ставки Геннадій Зубко, віце-прем`єр міністр України, разом із дружиною, Людмилою, директором "Львівської майстерні шоколаду"; перший заступник міського голови – Сергій Сухомлин, народний депутат України – Борислав Розенблат, голова МГО «Сучасний формат» - Жанна Соловйова,  Тетяна Докиль - координатор громадської організації «Демократичний альянс жінок» та інші поважні гості.

Вечір прикрасили чарнівні нотки скрипки та неймовірно пронизливий голос бандуристки. Розважали гостей команда КВН.

А на завершення вечора веранда  майстерні шоколаду перетворилась на справжній фешн-подіум. Свою колекцію українського національного вбрання продемонструвала відома на весь світ ірландська дизайнерка з українським походженням – Анна Козак. Присутні були у захваті від її робіт, вся колекція була присвячена річниці подій на Майдані та всім жінкам, які брали участь у Революції Гідності.

Організатори запевняють, речі та послуги, які не були придбані на аукціоні будуть представлені у відкритому онлайн аукціоні, тому, усі небайдужі мають нагоду допомогти у швидкому одуженні військових та водночас порадувати близьких людей ексклюзивними подарунками.

Більше фото із заходу - тут

Це моє місто, я тут як вдома...

"Це моє місто, я тут як вдома, це мій Житомир, це твій Житомир...", - так розпочинається відома кожному житомирянину пісня про наше місто.Очевидно, писала її людина, яка по-справжньому любить Житомир.

Ось настав переломний період у моєму житті, я вступила до Житомирського державного університету. Друзі та знайомі запитують, чому я тут залишилась, чому б мені було не поїхати закордон на навчання чи бодай до столиці. Ви знаєте, я знаходжу відповідь на це запитання: "Це моє місто, я тут як вдома..."

Ще кілька років тому я конкретно не знала чого хочу від життя, і мені хотілось вирватись із дому. А чому б і ні? Романтика! Свобода! Незалежність! Але з часом, почала розуміти, що це все ніщо порівняно з тим, що я маю на своїй маленькій Батьківщині. Я обожнюю своє місто. Воно - компактне, затишне, привітне, люб'язне. Я закохана в Житомир. Я закохана у Михайлівську. Яка ж це чарівна вуличка! Йдучи по ній, тебе дурманить запах кави і випічки, тебе збивають з ніг дітвора, яка поспішає в музичну школу чи у сусідню будівлю - школу танцю "Сонечко", йдучи по ній ти обов'язково зустрінеш старих знайомих, які щиро посміхнуться тобі і скажуть: "Доброго дня!", і від цих слів день і справді стає добрим.

Наша молодь скаржиться на те, що в Житомирі немає як і де проводити дозвілля. Але я не розумію, як може набриднути міський парк культури і відпочинку ім.Гагаріна?! Це таке місце, де зустрічаються серця захоканих, а пам'ятник Пушкіну став символом першого побачення. Там вирує атмосфера кохання і безкінечних відвертих розмов. Так, звісно, таких популярних місць - мало, їх на пальцях перерахувати можна.  Але в жодному великому не буде такого душевного спокою як тут. "Не треба нам їхньої Америки, Париж з Пекіном нам не треба, бо є в нас Тетерева береги, моє Полісся - синє небо".

Я можу говорити вічно про те, як я люблю своє місто: як виступають у мене мурашки по шкірі, коли "льон цвіте"опівдні; як тішиться око, коли дітвора годує білочок у гідропарку; як захоплює хлопець з трояндою, котрий схвильовано чекає дівчину "біля Пушкіна"....  Проте зрозуміють мене лише одиниці, лише ті, хто так само божеволіє від запаху кави йдучи по Михайлівській.

"Украдене щастя". Рев'ю вистави і життєвих помилок.

На прем'єру вистави "Украдене щастя" я, на привеликий жаль, не потрапила, але мріяла подивитись цю картину ще задовго до її виходу на сцену. І ось, моя маленька мрія здійснилась.

Драма «Украдене щастя» — один з найкращих творів Івана Франка. Займає вона почесне місце в українській класичній драматургії. І. Франко, людина дуже чесна й прямолінійна, ставить у драмі питання: хто винен у трагедії Миколи, Анни і Михайла, у тому, що у них украдено щастя?

Украдено щастя у всіх героїв драми. А ця трагедія — як яскравий звинувачувальний акт, як палкий протест проти задушливої атмосфери капіталістичного суспільства, соціальної несправедливості, застарілих традицій, що стояли на шляху до щастя трудівника.

Гра акторів -  правдива, їм хочеться вірити. Ти переживаєш з ними, плачеш, отримуєш мурашки по шкірі. Неймовіршні танцювальні постановки та декорації. Але все це ніщо, коли розумієш, що сюжет картини, яку бачиш перед собою, торнувся і тебе.

Боляче, коли люди кохають один одного і не можуть бути разом. Ти сходиш з розуму, втрачаєш контроль над емоціями, коли твоє щастя - вкрадене. Так, через необачність, так, через те, що ми цінуємо і бережемо те, що для нас безцінне лиш тоді, коли втрачаємо.

Я не хочу, друзі, щоб бодай хтось із вас зрозумів це. Нехай таке нещастя ніколи не торкнеться вас і ваших ворогів.

Бережіть кохання, кохання - це і є щастя.

Про те, чим я живу сьогодні

Пройшло близько півроку з тих пір, як я була вимушена припинити писати, щоб зосередитись на вступові до "вишу". Повернутись до улюбленої справи допоміг мені кращий друг Ігор. Він завжди поряд, я відчуваю його підтримку і те, як він хвилюється за мене. Йому не байдуже чим я займаюсь і як я це роблю. Мабуть, у кожного з нас є така людина, яка відкриває тобі очі і змушує впевнено йти далі, чи не так? 

Сьогодні я зрозуміла, що мені не вистачає письма, хочеться поділитись словом, і щоб це слово було почуте багатьма. "Але з чого почати?"- подумала я. Мабуть, варто розповісти, чим я жила весь цей час і що ногового я для себе відкрила. Багато чого змінилось за час моєї відсутності у блогінгу. 

Закінчила Житомирський обласний педагогічний ліцей із золотою медаллю, отримала можливість навчатись безкоштовно в Житомирському державному університеті ім. І.Франка. Гризу граніт науки одразу на двох спецільностях, обрала те, що дійсно до душі: вивчення іноземних мов та журналістики.

Але є дещо, чого не розповісти вам я не можу. Я відкрила для себе дивовижний світ фотографії. Від тепер, не уявляю своє життя без призми об'єктиву.

У фотографа незвичайна професія: він знаходить щось перш, ніж люди встигнуть це втратити. (Франк Карсон)

Хочу розповісти вам про свій ще незавершений шлях, до якого я йшла зовсім трішки, і все життя йтиму.

Почала захоплюватись фотографією, мабуть, тоді, коли вперше з’явилась потреба зупинити мить та зберегти її в пам’яті на довгі-довгі роки. Фотографія – це ніщо інше, як матеріалізація пам’яті.

Так ось, з 12 років я мандрувала країнами Європи разом із дитячим зразковим хором "Глорія". З першої поїздки закордон я привезла понад тисячу фотографій. Дуже мало було, власне, фото зі мною. В основному це були пейзажі, красиві будівлі, архітектурні пам’ятки. Ще тоді я фотографувала на "мильничку" і аж ніяк не думала про круту камеру. Я лиш хотіла привезти цю, побачену мною, красу своїм близьким.

На новий рівень я перейшла, мабуть, тоді, коли батьки подарували мені полудзеркальний Fujifilm.  На той час для мене то був здоровенний апарат, з крутим зумом, та, здавалося б, найважливішим параметром, 16мп.  Я була неймовірно щаслива від такого подарунку. Дивно, але ще тоді, у 16 років я і не думала, що стану займатись фотомистецтвом на більш високому рівні. Я просто отримувала задоволення від якісних (порівняно з мильничкою) фотографій, надрукувавши які буде не соромно показати друзям.

До речі, про друзів. Дедалі частіше мене просили вони брати камеру з собою на прогулянку. Через певний час, це вже називалось не прогулянка, а фотосесія. Я сміялась з них, а вони сміялись з мене. А і правда, прогулянки перетворювались на фотосесії, де я була фотографом, а мої подруги, відповідно, чарівними моделями. І тоді вже обробка фотографій не обмежувалась корекцією контрасту та яскравості. Я почала освоювати такі програми як Adobe Photoshop та Lightroom. 

Щоправда, тоді я ще не думала про завалення лінію горизонту, правильність поз чи, нехай, про певний стиль і манеру обробки фотографій. Все керувалась на ентузіазмі та бажанні зловити мить.

Але одного дня, на черговій фотопрогулянці з подругами все змінилось. Дівчата завели розмову про те, що мені вже варто перетворити хобі на комерцію, мов би: «Скільки можна тренуватись на  нас, годі, приймай замовлення на фотосесії, ми будемо тебе піарити». Я скептично ставилась до цієї ідеї, тому що у мене не було крутої дзеркалки і досвіду роботи.  Проте, подруги виявились дуже наполегливими, і я вирішила спробувати. Створила групу, виклала свої роботи і чекала на оцінки. Чекати довго не довелось. Кар’єра моя розпочалась у червні 2014 року.

Першу свою офіційну фотосесію я відпрацювала от і до. Знімали близько 3-х годин у Глибочиці. На двох велосипедах (а нас було троє) об’їздили усі найпривабливіші місця селища, по страшеній спеці. В цілому, було дуже важко заробити свої перші копійки.

Батьки спочатку не одобрили моє нове заняття. Вони не хотіли такого важкого заробітку своїй дочці, ціною спеченої шкіри і безсонних ночей за комп’ютером, обробляючи фотографії. І я вже хотіла опустити руки. Вважала, що без благословіння батьків у мене нічого не вийде.  В моєму житті була одна людина, яка не дала мені здатись, надихнула, підштовхнула і змусила вдосконалюватись і працювати над собою.

Враховуючи помилки попередніх фотосесій, з кожною наступною мені було все легше і легше працювати, і я отримувала колосальне задоволення від того, що творю.

Окрім платних фотосесій, я влаштовувала (і влаштовую до тепер) розіграші фотосесій на умовах TFP (Time For Print – час за фотографії). Тобто, це фотосесія, головною умовою якої є безкоштовна робота обох сторін. Це допомагає мені втілювати в життя ідеї, про які важко домовитись із замовником платної фото сесії.

Наяскравішою фотосесію на умовах TFP була проведена в Карпатах. Дві місцеві дівчинки з неабиякою вродою у колоритних українських національних костюмах і ще величезний бонус – гори – велич матінки природи.  Заради втілення ідеї на фото, ми цілу годину підіймались на вершину гори. Але воно було того варте. Погода була настільки мінливою, що ми не встигали ловити її – то сонечко світить, то хмари, то туман, і на завершення захід сонця. Що може бути прекрасніше?

Часто-густо, заради зйомки виїжджаю за місто. Батьки сприяють цьому, підвозять, забирають, одним словом – допомагають як можуть. Вони зрозуміли, що мені це подобається, я роблю це з легкістю та отримую насолоду. Я вдячна їм за цю підтримку.

Відколи хобі перейшло в підзаробіток, я почала думати про нову камеру, вищого класу. Тут батьки відступили крок назад, і вирішили не допомагати мені у цьому, казали: «Заробиш – купиш». Відкладала я стипендію і не витрачала зароблені гроші, і, врешті-решт, придбала омріяний Nikon, який дав мені більше можливостей, розвиток та впевненість у собі.

Мені надзвичайно приємно, що люди впізнають мене і мої роботи, запрошують знімати різні заходи. Проте і досі не віриться, що ще вчора це було моє хобі, а нині –це, можливо, мій кусок хліба. Я фотографую – бо ще не вмію цього робити, коли навчусь – перестану.

Що я на останок хочу вам сказати, друзі, якщо у вас є натхнення – творіть. Робіть свою справу із задоволенням і ніколи не рахуйте гроші, які вона вам принесе, бо матимете одні лиш збитки.  Не зупиняйтесь на півшляху, йдіть до кінця. Хто не здається – той отримує нагороду.